Думка доньки України

Людей дістало гноблення, людей дістало безгрошів'я, дістало зверхнє і знущальне ставлення, безвихідь, зневіра у закон, у справедливість. Дістало повне нехтування конституцією, законами мораллю…

Простій людині немає куди скаржитися — у міліцію?! Туди попадеш — поб'ють, обкрадуть і добре, якщо не посадять! В суди?! Останнє заплатиш, а все одно буде як у народній мудрості: «Закон як дишло — як обернеш, так і вийшло», бо там правда за сильнішим!

Дістало те що кожного дня нам вішають все нову і нову брехню, плюють в лице і кажуть, що то дощ падає! Дістало те, що не можеш забезпечити себе роботою, що там ніяких прав не маєш.

Дістало, що приватний власник чомусь ефективніший ніж державний директор. Тому й ефективніший — що скорочує робочі місця і зменшує зарплату!

Дістало, що потяги їздять переповнені, але чомусь нерентабельні — треба віддати за безцінь, але перед тим впродовж двох років міняти за держаний кошт 50% колій. Дістало, що маємо газопроводи, але не можемо ними качати газ (а то б давно качали б у Німеччину, а звідти б нам продавали за 260), також треба віддати, але перед тим поміняти половину труб, звичайно за державні (НАШІ) гроші!

Болить… Ой як болить! За тебе, ненько, Україно! Роками рвуть і ніяк не розірвуть…

Повтікали наші люди від цієї водевілі у світи! Хоч там раби, але ж на хліб вистачає, і ще нам, голоті передають! А ми у себе вдома не можемо жити хоч по людські… Сумно…

А хто винен?!

Та й самі винні — довго мовчали, лишалися осторонь, закривали очі, надіялись на краще… Але ж чим більше терпіли, тим більше й їздили на нас! Бо так нас вчили, бути смиренними, прощати образи, що кожен сам відповість за скоєне… А була шия то й ярмо знайшлося!

Але хіба ж людська вина така вже велика у порівнянні з тими, що повсякчас намагаються все більше хапнути, утиснути права, обібрати, зробити бидлом безголосим? Хіба не більший гріх натравити синів неньки України один на одного?! А їх вина лиш в тому, що народилися тут, на цій стражденній землі!

Серце стискається, завмирає… Через ту образу, ту несправедливість…

Але й стискається кулак! І зуби зціпивши, готові йти на ворога!!!

Але його не видно… Сховався за нашого брата і тішиться… Як ми один одного вбиваємо.

За що таке прокляття нашим матерям?!!!

Це ж як вже допекло народу?! Що з голими руками йдуть на щити, гранати, водомети, кулі? Це ж як треба знущатись щоб всякий від малого й до старого стояв на вулиці два місяці? Це ж як треба було добрехатись, познущатись, що братня кров пролилась?!

А хто ж відповість?! За злочинні накази, нікчемні закони, поламані долі і скалічені життя? За те, що руки підіймали зовсім не по совісті, а для кишені і для себе? За те, що півроку підписом народ дурили? За те що, роботу відібрали? Що зґвалтували у відділках? Обібрали у кабінетах? Засудили задурно? Підміняли поняття, обдурюють і звинувачують інших у своїх гріхах?

Ніхто не хоче!!!

Але мабуть, що прийдеться… Народ не хоче зупинятись…

Лише прошу не треба грюкати за собою дверима, не забирайте життя відважних синів України!

Вклоняюся перед тими, що відстоюють правду! Що не випускають автобуси! Що мерзнуть на камені й асфальті! Що останнім куснем хліба ділиться! Що стоять зі щитами — їм теж тяжко, хоч це й не їх війна!

Вступіться! Заклинаю вас! І молю вас!

Не треба більше розмов і перемовин! Вже надто довго ми вірили всьому що скажуть!

Не буде більше українець бидлом! Не буде голову ховати! І грудьми за правду стане!

Молюсь за тебе Україно! І серце я віддам без жалю!

Україна у вогні, крові та сльозах...