Бієць АТО: Генштаб замовчує справжню кількість загиблих бійців

12 мая 2015
3475 просмотров Голосов: 1 Автор:Pavel Nek
article8612.jpg

«Якщо хочеш виграти війну, то потрібно програти бій»

Цей вислів, як ніколи актуальний сьогодні для окупованих територій України, але на жаль, наша рідна Україна не тільки програє свій вирішальний бій в новітній історії, а й поступово падає в прірву корумпованої системи та зовнішньої політики інших країн.


Сьогодні в Україні йде повномасштабна війна під назвою АТО. Справжня кількість вбитих українських солдат, про які так замовчує Генштаб, налічує десятки тисяч наших побратимів.


Як головний редактор, я вирішив провести своє маленьке дослідження та отримати правдиві історії очима наших бійців і захисників, які вже побували на війні, або АТО, як любить називати наша влада.


Вже практично ні у кого не виникає сумніву факт антидержавницької стратегії розвитку України Петром Порошенком та часткової здачі територій агресору Росії. В наших ЗМІ, підвладних олігархам та політикам уперто замовчують, що справжня кількість жертв перевищує більш 15 тисяч чоловік (ред. — достовірних даних про чітку кількість поки що немає), а не до 2 тисяч, як це заявила Адміністрація Президента України на початку березня.


Більш чітку цифру з цього приводу оголошував тільки представник партії, практично через яку в країні і почалась війна, «Опозиційного блоку» Нестор Шуфрич в прямому ефірі на телеканалі ICTV, проте як і очікувалось, ведучий швидко перевів цю тему та почав вимагати факти даної цифри, яких у регіонала не було.


Журналісти порталу FotNews в кулуарах ВР не одноразово чули приблизно такі ж самі цифри в розмовах серед депутатів, тому вирішили розпитати про це прямих очевидців подій.


З одним із бійців АТО, який свого часу стояв на стороні «беркуту», наголошую, бійців АТО, який свого часу стояв по той бік Грушевського, я познайомився в потязі, коли їхав додому на свята, до своєї Чернігівщини. Зустріч відбулась взагалі випадково, десь там на горі вирішили, що цій зустрічі потрібно відбутися, аби те, що я почув дізналися люди. Я купив білет в звичайне купе, але зі мною їхали явні українофоби, яким не подобалася українська музика, що лунала по радіо, це мене бісило і я вийшов в сусідній вагон, де в СВ їхав мій знайомий. На той час, він познайомився зі своїм сусідом, бійцем АТО, якому на вокзалі дали безкоштовний квиток на СВ по його військовим документам, саме там і відбулася наша зустріч і розмова, в якій ми з моїм товаришем сиділи мовчки, прислухаючись до цифр і фактів наведених хлопцем.


Коротенько про незнайомця. Сергію всього 21 рік. Спочатку його забрали на службу в армію, де по розподілу він потрапив до харківської частини ще до початку АТО, а потім його з військової частини замість очікування дембелю направили в зону окупованих територій. Хлопець розповів, що перший час він боявся про це говорити своїм батькам, і тільки після телефонного дзвінка його батька командиру, рідні дізналися, що їх син вже півтора року захищає Україну. На моє запитання, як батьки відреагували на таку новину, Сергій відповів:


«Я очень хорошо помню тот день, когда мне позвонил комбат и сообщил, что он проговорился родителям о моем месте нахождении, и что это явно не казарма. Они были в край удивлены, что я в зоне АТО, так как я им всю правду не говорил… боялся…. Боялся не столь наверное за себя, сколько за отца и мать, так как за эти полтора года проведенных в АТО, мой отец, которому сейчас 45, стал выглядеть как 65 летний, да и у мамы очень пошатнулось здоровье. Я не видел их два года, только по словам родных знаю и поэтому очень жду этой встречи и очень боюсь этой встречи. Боюсь увидеть не тех молодых и жизнерадостных моих родителей, а двоих осунувших больных, посидевших стариков, которым я уже не смогу вернуть былую молодость. Комбат меня выругал за то, что родителей обманывал, а что я им мог сказать, мам, пап меня отправляют в АТО на смерть?» — прокоментував боєць.


На мої питання хлопець відповідав, стримуючи емоції і сльози … тяжко було навіть слухати далі… Він розповів про таке, від чого холодніла кров, але розпочав я нашу розмову з першого запитання щодо його причетності до Беркутівців.


— Ти стояв по той бік Грушевського? Ти захищав той режим чи виконував накази?

« Если бы не революция, то нас бы послали делать ремонт генералу одному. Не путай нас с тем подразделением, которое имело полное обмундирование и реально причастно к убийствам людей. Нам выдали щиты и выставили на перед. Мы своего рода были пушечным мясом и удерживали толпу от кровопролития. Но была и третья сила, которая стреляла в спины майдановцам, и после таких случаев, толпу уже было не удержать, вот тогда выставляли реальных берковцев с реальным оружием, а не нас с резиновыми пулями. К слову, не стоит преувеличивать роль Правого Сектора в революции. Мы видели тех, кто реально бросался на нас и вел толпу, и там даже не пахло правосеками, у которых были отличия в обмундировании и одежде».


— Скажи, є інформація, що насправді кількість померлих на війні перевищує 15 тисяч осіб, це правда?

«Я скажу так, то что не сотни, как говорят в штабе погибших, так это точно. Только на моей памяти с первой роты, в которой было 270 человек, в часть вернулось только 12. В других частях картина еще страшнее была. А помимо же частей есть еще и добровольные батальоны, смерти которых вообще никто практически не считает. Из моего села не вернулось 20 ребят, которых я лично знал, поэтому я уверен, что смерти и потери наших ребят идут на тысячи (ред. – очі наповнені сліз)»


— Добре, тоді куди дівались тіла?

«Ну на сколько я знаю, был приказ сверху о том, что следы должны бить уничтожены. Мои ребята рассказывали мне не раз, что под Широкино и Иловайском есть котлы, в которые свозили остатки солдат в фурах и вместе с машинами их сжигали, чтоб не было следов. А когда родственники обращались по поводу своих детей, им военкоматы отвечали, что ибо пропал без вести ибо перешел на сторону сепаров».


— А хто саме цим займався і що ти маєш на увазі стосовно слова «рештки солдат»?

«Ну как, обычно после обстрела с «града» или наезда на мину, не всегда тела оставались целыми, от кого-то оставалась только рука или нога, а все остальное могло выгореть, поэтому определить погибшего было не реально, соответственно их остатки собирали в мешки и сжигали в терриконах. Кто именно уничтожал остатки погибших ребят я не знаю, это подразделение или спецслужба, как они называются, мы не знаем, но там на фронте, между собой их называют «стервятники», знаем только что это рук дело с нашей стороны, а не сепаров, ведь им такие потери были бы на руку, для статистики, а эти ребята просто сжигают тела, а вместе с ними реальные цифры погибших.


— Ті тіла, які все ж таки змогли потрапити на рідні землі, як їх транспортували і що з ними робили?

«Когда к нам в роту привозили погибших, запах был ужасный. В начале у нас цинка не было вообще, поэтому чтоб хоть как-то транспортировать, ребята заготавливали доски и уже с них сбивали гробы. Потом в нашу роту завезли 15 тонн цинка, из которых делали уже гробы. И делали с таким расчетом, что если тело было хотя бы немного в полном виде, то сверху крышки гроба делали окошко из стекла, которое садили на силикон и отправляли. В случае если от солдата оставались только остатки или были оторваны части тела, крышку делали сплошной. Когда же количество смертей начало возрастать, руководство приказало в цинковых гробах отбивать ручки и складывать их вплотную, с виду напоминало транспортировку оружия, а не гробы. Таким образом их хотя бы можно было перевозить без оcобого обозначения, что там трупы..»


— Ти був на завданнях? І де саме ти воював?

«Я был в районе Широкино и Новоазовске. Под Иловайск нас только не пустили из-за того что мы были срочники. Только тех отправили туда, кто написал рапорт, но мне повезло больше, так как с Иловайска ребята больше не вернулись, ведь они держались до последнего, но говорят, офицеры помогли сепарам окружить их и тогда уже там был котел смерти для наших. »


— Ти зараз звинувачуєш керівництво АТО в зраді, я правильно тебе розумію?

«Знаешь, ми бы уже давно победили, если бы не перемирье и команды от старшин. Там на фронте я заметил, что когда идет спецоперация и руководство в курсе о маршруте передвижения наших солдат, то непременно на ребят нападут, возьмут в котел или расстреляют из градов. Как только они едут сами, все спокойно и даже убивают нормальное количество сепаров. А перемирье, это же вообще пи…ц полный, так как только мы наступаем и набираем позиции по местам, сразу приходит команда о запрете стрелять и кто не выполняет приказ, забирают все даже оружие. А тем по ту сторону все равно, перемирье у нас или атака, забрали оружие, значит можем еще положить пару солдат, что им?»


— Що стосовно озброєння? Воно якось змінилось після того як з бюджету було виділено значну суму на утримання армії?

«Это наверное отдельная тема для разговора (ред. — сміється). В первое время как я уже попал в зону АТО нам выдали автоматы в которых в прямом смысле этого слова дуло пистолетов было нацелено в соседа. Я не знаю, где их хранили, но все оружие было в ужасном состоянии. Мы боялись, чтоб хоть себя им не застрелить в первую очередь. Мы сами сидели с пацанами и выравнивали те дула, новые автоматы нам никто так и не выдал. Бронежилеты тоже были ни к чему не пригодны, нам выдали их 4 уровня, вместо 6-го или 7- го, которые реально когут спасти жизнь солдату. Зато у «майданутых» были не менее 7-го».


— Майдануті? Це ти про кого?

«Так ми между собой называли тех «обезбашеных», которые приехали воевать в качестве добровольцев. Им с передовой попадало в руки все самое лучшее, бронежилеты, оружие, продукты, мины. Просто они сами по себе не были контролируемы, могли в споре между собой после выпивки начать перестрелку и убить кого-то. Ми старались от таких держаться подальше. Они же национальная гвардия, им только лучшее. Но на психику их же не проверяли, а загнали в АТО и воюйте там. Среди «майданутых», было большинство именно майдановцев, патриотов, отважных ребят, но в бочке меда найдется своя ложка дёгтя, которая портила миф о настоящей революции».


— Напевно в першу чергу за рахунок волонтерів їм діставалось найкраще?

«Та не, спасибо огромное волонтерам, так как они, в отличии от государства которое по бумагам дает наверное все, а по факту ничего, старались давать все также как и нам самое лучшее, то скорее всего были передачи от близких конкретно взятых людей. Если бы не волонтеры, я вообще не знаю, как бы я воевал. Еще в роте мне в месяц на руки выдавали 154 грн., из которых мне нужно было купить 2 станка, пенку, помазок, трусы, зубную щетку и пасту. Если кто-то умудрялся экономить или мутить где-то и мог себе позволить купить пачку сигарет, то он уже считался крут. Именно благодаря волонтерам, мы на время забыли о нуждах в таких мелочах, не могу поблагодарить государство, которое бросило нас на произвол.


— А як же виділення коштів бійцям на щоденне користування?

« Я не скажу за всех, но те с кем я воевал, уехали домой с 3000 грн., максимум на руках, за весь период пребывания на войне, а это больше года».

— Який настрій сьогодні на фронтах? Що вони говорять про нашого Президента і Владу?
«Терпение заканчивается. Большинство ребят говорят о том, что как только закончат зачищать здесь колорадов, вернуться в Киев на Банковую и жестко поговорят с Петей по душам. Его показное пребывание в тылу на фронтах уже достало всех. Пусть он лучше не картинку для каналов делает, а реально или борется за Украину или уйдет в отставку по-хорошему. Какого хрена на переговорах в Минске делает Кучма с Медведчуком? Какие переговоры вообще и перемирье, если тут уже война идет полным ходом? Если бы не Петины перемирья, мы бы зачистили за сутки регионы и вернули свою землю».


— Зараз ти повернешся до себе додому, які в тебе плани на подальше життя?

«Ну сейчас вернусь к родителям в родное село, буду помогать по хозяйству. У родителей огород, есть трактор, нужно его знаю что подремонтировать, ведь отец уже совсем сдал здоровьем. Завтра же пойду в военкомат, чтоб поставили отметку что отслужил и был в АТО, иначе получится как с ребятами, не понятно где они шатались год после службы, но только не в АТО. В документах отметки о пребывании в АТО, ставят только после жесткого разговора с офицерами. Вообще наверное пойду служить в милицию, так как звание у меня уже хоть и небольшое но есть, да и работы другой там нет. А что я умею, в свои года я кроме убивать, собирать и разбирать машины, жить по статуту я пока ничего наверное и не умею. Выживать как то же надо… »

На жаль, нашу розмову припинила провідниця, яка сповістила про прибуття мого співрозмовника на рідну землю.


Це невелике інтерв’ю особисто мені дало це раз підтвердження про те, що нашу країну вже ґвалтують на протязі 24 років, а вона все войовничо стоїть на захисті свого народу. І ті котрі ще вчора стояли на передових блокад Донецька та Луганська, ті котрі на руках виносили своїх друзів з котлів та відвойовували наші же землі, сьогодні повертаються додому зі словами «виживати тут якось же треба…».


Жаль також, що народ не береже свою країну і продовжує обирати тих, за кого так старанно говорять проплачені рейтинги. Петро Порошенко – є незрівнянним бізнесменом проте не політиком, тому його «псевдо» домовленості з Кремлем чи Європою лопаються там на передових, де кожного дня гинуть наші солдати і чиїсь діти.

flashontimenews.com

Похожие статьи:

Новости в миреЗ життя пішла Ширлі Темпл

Новости КиеваУ Києві від вогнепального поранення помер міліціонер

Новости ПолитикиНачальник Краснолиманского ГАИ погиб в ДТП от взрыва

Новости УкраиныМВС спростовує інформацію про вогнепальне поранення і смерть активіста

ПроисшествияУ Севастополі на тренуванні помер 16-річний футболіст

Комментарии (0)

Связаться с нами:

facebookgooglemailodrsstwittervkvk