Іронія долі. Постсовковий синдром

20 января 2015
2294 просмотра Голосов: 0 Автор:Dreamy
article6820.jpg

Головний герой фільму «Іронія долі» Женя Лукашин — є концентроване вираження всього того, що потім сталося з СРСР і сьогодні відбувається з нами.


Все життя постсовка будується на вічному пориві і вічному подоланні наслідків цього пориву.

Зібралися люди у вузькому колі відзначити день сантехніка (айтішника, прибиральниці і т.д.). Нажрались горілки. Далі… Красива історія — це з Надею. Звичайна історія — побилися, вбили, вкрав, обблював, згвалтували, замерзли. Звичайна людина і незвичайна людина постсовка живе в рамці «сьогодні беру, а завтра хоч потоп».

Постсовок живе тут і зараз. Бере тут і зараз. До цього підстьобує весь історичний досвід. Той, хто намагався думати про майбутнє часто ставав кормовою базою для тих, хто ніколи про нього не замислювався. Тому постсовок намагається отримати хоч щось, але зараз. 200 гривень на виборах? Тут і зараз. Відкат за тендер? Тут і зараз. Ніяких планів. Ніяких перспектив. «Тут і зараз» визначає жалюгідний стан цих територій. Власне кажучи, ці території можна сміливо переназвати «Тут і зараз». Різниця між ними тільки в масштабі.

«Тут і зараз» пострадянської людини починалося тоді в 70-ті XX століття. Коли з'явився вже серйозний радянський достаток. Дозвілля. Комфорт. Житлоплоща. Але не у всіх. Але всі хотіли.

Жені Лукашини були добрі на старті. Вони випромінювали інтелігентність, пошук, розум. Пошук гартувався в чергах за дефіцитом. А дефіцит тільки наростав. Дефіцит формував ціннісну базу. Це потім її апофеозом став кіч Пшонки і хороми Януковича. Так-так, це невгамовне прагнення зжерти весь світ почало формуватися в той момент, коли викурити «Мальборо» було за щастя, не кажучи вже про джинси чи особисте авто.

Те, що Жені Лукашини потім робили в 90-і і нульові, вони відпрацьовували тоді в певній радянської повсякденності. Прийти в чуже життя. Зайти як до себе додому. Взяти що побачив, що сподобалося, не замислюючись про наслідки.

Викрадення душі і тіла Наді з ленінградської квартири — всього лише алегорічний образ приватизації 90-х. То були перші боязкі кроки, коли Женя Лукашин ще задавався питанням «тварь я тремтяча або право маю», виштовхуючи Іполита з квартири. Як показав досвід наступних 40 років відповідь була дана ствердна.

Хаос 90-х став тріумфом волі Жені Лукашина. Він діяв тут і зараз. Він не думав про наслідки. Він йшов вперед, залишаючи позаду тисячі трупів, мільйони зруйнованих доль, а Надю він просто купував, не заморочуючись «дегустацією бридкої заливний риби» і бренькітом пісеньок Окуджави на гітарі.

Минуло 40 років. Люди перед Новим роком в сотий раз дивляться казку про Женю і Надю, не помічаючи, що опинилися в полоні стереотипів своїх героїв. Пострадянська людина перетворився на білку, яка біжить в колесі Жені Лукашина. Він розривається між прагненням зупинитися і бажанням схопити щось тут і зараз. Завіса.

ukrop-ua.net

Похожие статьи:

Малый и средний бизнес в УкраинеЧто убивает бизнес в Украине?

Политические статьиТот кто с мечом пойдет на Украину - от него и погибнет

ИнтервьюЛеонид Броневой о СССР, Охлобыстине и Пореченкове

Политические статьиРаскрыт секрет замороженности Лугандонской войны

Политические статьиКак "коварный" Запад помогал России "наращивать жирок".

Комментарии 0

Связаться с нами:

facebookgooglemailodrsstwittervkvk

закрыть

Соц сети